Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду

Питання, що стосується права власності, на- лежить до найактуальніших і найважливіших у сучасній Україні. Його різновидом є право спільної власності, а однією із засад цивільного законодавства — неприпустимість позбавлення права власності будь-якої особи. Тому припини ти право власності особи на певне майно можна тільки спираючись на підстави, які чітко перед бачені законом.

Загальні положення спільної власності та її поділ досліджувалися у цивілістичній літературі А.Б. Гриняком, О.І. Дзерою, І.В. Жилінковою, Н.М.  Кондратьєвою, З.В.  Ромовською, Є.О.  Харитоновим, Я.М. Шевченко та ін.

Метою цієї статті є аналіз застосування у судовій практиці ст. 365 Цивільного Кодексу України (далі  — ЦК) щодо припинення права власності на частку спільного майна.

За позовом інших співвласників право особи на частку в спільному майні може бути припинено за рішенням суду, якщо:

 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі, наприклад, частка співвласника в успадкованій кількома спадкоємцями квартирі  — 3—4 м2 . Поняття «незначна частка» є оціночним, тому при вирішенні спору в судовому порядку суд враховує співвідношення вартості всього майна, часток кожного тощо. Наприклад, навіть 1/6 чи 1/4 в житловому будинку може бути кориснішою для співвласника, ніж 1/2 в однокімнатнійквартирі (з точки зору вартості цієї частки, або можливості вирішити питання користування майном між двома окремими сім’ями тощо);

2) річ є неподільною (відповідно до ст. 183 ЦК неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення). Найчастіше на практиці йдеться про спори щодо квартир, будинків, автомобілів (успадкованих чи таких, що належать колишньому подружжю).

 До прийняття ЦК суди керувались п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», в якій Верховний Суд України, зокрема, зазначив, що виділ частки може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири, а при неможливості виділу частки в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Зараз аналогічна ситуація регулюється ст. 364 ЦК.  Проте сьогодні припинення права спільної часткової власності можливе без надання згоди співвласника на відповідну компенсацію за умов, які передбачені ст. 365 ЦК. Ці дві ситуації якраз і спрямовані на вирішення питання щодо неподільної речі.

 Стосовно підтвердження неподільності речі Верховний Суд України у постанові від 2 липня 2014 р. у справі № 6-68цс14 підкреслив, що повинні бути докази, а саме висновок судової будівельнотехнічної експертизи про те, що техніч ної можливості поділити спірний будинок між співвласниками немає. В більшості випадків суди дотримуються цієї позиції.

Власник може бути зацікавлений не тільки в отриманні грошової вартості частки майна, але і в реальному її використанні. І якщо є реальна можливість поділу майна та бажання співвласника на виділення частки в натурі  — ст. 365 ЦК застосовуватися не повинна;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим, наприклад, у випадку, коли немає згоди між співвласниками щодо спільного володіння та користування майном або спільне володіння та користування виключається, враховуючи характеристики майна (наприклад, користування однокімнатною квартирою двома сім’ями), чи співвласник створює перешкоди щодо спільного володіння і користування спільного об’єкта іншим співвласникам тощо.

Відповідно до ст. 319 ЦК власність зобов’язує. Невиконання особою своїх обов’язків як співвласника майна призводить до порушення прав інших співвласників майна. Тому ст. 365 ЦК є в тому числі й механізмом знаходження найефективнішого власника.

Так, якщо співвласники не є членами однієї сім’ї, не проживають спільно і не ведуть спільне господарство, один із них не бере участі у витратах, яких потребує утримання власності, блокує рішення щодо такого утримання (часто потрібна згода всіх співвласників), не здійснює капітальний ремонт житлового будинку та надвірних споруд, облаштування прибудинкової території, не несе витрати зі сплати житлово-комунальних послуг — можна стверджувати про неможливість спільного володіння та користування майном, адже такі обставини практично завжди призводять до виникнення конфліктних ситуацій серед співвласників.

 В ухвалі від 3 жовтня 2007 р. у справі № 6-13984св07 Верховний Суд України підкреслив, що, відмовляючи в позові про припинення права власності та виплату компенсації, суди не врахували доводів позивача щодо складу його сім’ї та неможливості спільного користування сумісною власністю у зв’язку з виникненням конфліктних ситуацій, які призводять до травмування психіки його малолітніх дітей, та з врахуванням планування квартири, наявності у відповідачки, на відміну від нього, іншого житла та фактичної згоди на припинення права спільної власності на спірну квартиру.

Неможливість спільно користуватися майном не є визначальною умовою. У зазначеному прикладі до цієї умови приєднується ще й наявність у іншого співвласника окремого житла. При цьому навіть якщо частка співвласника не є незначною, підстави для задоволення позову є.

 В іншій справі одному співвласнику належить 1/4 частка квартири, а другому 3/4. Відповідно до двох висновків експерта (у 2009 та 2011 рр.) розділити в натурі спірну трикімнатну квартиру відповідно до часток співвласників на дві ізольовані квартири з окремими виходами не уявляється можливим. Висновком експерта запропонований виділ в натурі з відступом від розміру ідеальних часток: одному співласнику запропоновано виді- лити квартиру в цілому; другому запропоновано виплатити ринкову вартість 1/4 частки у сумі 103 тис. 281 грн.

Указана сума була внесена на депозит суду. Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції та зазначив, що визначення порядку користування є можливим, а тому суд не вправі був припиняти право спільної часткової власності на квартиру. Такий висновок суду апеляційної інстанції є помилковим, оскільки можливість визначення користування та можливість у розумінні п. 3 ч. 1 ст. 365 ЦК спільного володіння і користування не є тотожними (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 р. у справі № 6-11229ск12).

Тобто, враховуючи конкретні обставини справи, технічна можливість визначити порядок користування не означає можливість спільного користування цією трикімнатною квартирою;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім’ї, наприклад, у разі, якщо припинення права співвласника на частку у спільному будинку співвласник та члени його сім’ї виявляться незабезпеченими житлом, оскільки іншого житла не мають, — відповідна умова не буде дотримана.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, також робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об’єкта, який є спільним майном (ухвала Верховного Суду України від 23 червня 2010 р. у справі № 6-22505св09). Про цю умову докладніше йтиметься далі.

Звернімо увагу на суттєву обставину. При вирішенні спорів про припинення права власності на частку у спільному майні суд повинен надавати оцінку всім зазначеним умовам в сукупності. Але це не означає, що мають існувати всі чотири умови, хоч така думка поширена у цивілістичній літературі, що для задоволення позову суд має встановити наявність усіх чотирьох підстав, а відсутність хоча б однієї з них свідчить про неможли- вість задоволення позову співвласників.

 Існує навіть пропозиція викласти ч. 1 ст. 365 ЦК у такій редакції: «1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішен- ням суду на підставі позову інших співвласників, за наявності в сукупності таких обставин» 1 . При цьому пояснюється, що позивачами мають бути обов’язково всі співвласники.

Аналіз рішень Верховного Суду України за останні принаймні вісім років свідчить про наявність усталеної правової позиції щодо застосування ст. 365 ЦК, відповідно до якої припинення права особи на частку в спільному майні допус- кається за наявності будь-якої обставини з передбачених пунктами 1—3 ч. 1 цієї статті, але в тому разі, коли таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Такий висновок Верховний Суд України підтверджував неодноразово (ухвала Верховного Суду України від 23 червня 2010 р. у справі № 6-22505св09; постанова від 16 січня 2012 р. усправі № 6-81цс11).

Тобто судова практика виходить з того, що формулювання ст. 365 ЦК не містить імперативу щодо обов’язкової наявності всіх перелічених у ч. 1 цієї статті умов. З цим треба погодитися. Для порівняння законодавчої техніки звернемося до формулювання ст. 652 ЦК, в якій недвознач но йдеться про те, що для її застосування (для того щоб в судовому порядку розірвати договір у зв’язку з істотною зміною обставин) необхідно встановити наявність одночасно всіх чотирьох зазначених у ч. 2 умов. Відсутність такого імперативу в ст. 365 ЦК дає змогу тлумачити її так, як сьогодні в більшості випадків її тлумачать у судовій практиці.

Як загальний висновок необов’язкового дотримання всіх указаних в ст. 365 ЦК умов (при наявності рішень місцевих та апеляційних судів з висновком, що для задоволення позову необхідно встановити наявність усіх чотирьох підстав, передбачених ч. 1 ст. 365 ЦК) додатково зазначимо таке.

Оборотоздатність ідеальних часток у спільній власності об’єктивним чином обмежена. Ще в римському праві відносини співвлаників характеризувались як communio in quam incidimus (спільність, в яку ми впадаємо). Аристотель писав, що «ті, хто чим-небудь володіють і користуються спільно, сваряться один з одним значно більше від тих, які мають приватну власність» 2 . «Впадання» у спільну власність  — це певна аномалія.

Вартість частки (наприклад, квартири) суттєво знижується порівняно з вартістю всього майна, оскільки бажаючих придбати частку в спільній власності, як правило, знайти важко. Об’єктивно в ній можуть бути зацікавлені тільки інші співвласники, які бажають прирощення своєї частки, маючи відповідні грошові кошти.

Неможливість продати частку іншим особам примушує до пошуку механізмів припинення права спільної власності, а якщо ці механізми застосувати важко чи неможливо, то на практиці це призводить до конфліктів серед співвласників через неможливість спільно користуватися майном (насамперед житлом, яке передбачає найвищий ступінь довіри серед співвласників, яка можлива, як правило, тільки серед членів однієї сім’ї). Люди завжди будуть перешкоджати такому проживанню, а це означає, що реально користуватися часткою в майні зазвичай неможливо. Власники незначних часток, які набули їх, наприклад, в результаті спадкування, часто блокують прийняття важливих рішень щодо покращення цього майна, адже реального інтересу в його використанні вони не мають, не сплачують житлово-комунальні послуги тощо. Страждають від цього не тільки співвласники, а й цивільний оборот в цілому.

Цивільний оборот потребує, щоб кожна річ знайшла відповідального та зацікавленого у її збереженні власника, який наділений правомочністю у її використанні найефективнішим чином. Будь-яке обмеження обороту не може бути вибачено без вагомих аргументів.

 Крім того, що спільна власність часто виступає як перепона обороту, вона істотно обмежує свободу і автономію учасників. І якщо є правові шляхи зняття конфліктів співвласників, аж до припинення права спільної власності, ми повинні ними користуватися.

Ніяке право на житло не захищається, як- що ставити перепони в застосування ст. 365 ЦК. Якщо особа володіє, наприклад, незначною часткою у праві спільної власності та не може нею користуватися, то в цьому випадку права на житло немає, а є тільки майнова цінність — можливість обміняти частку на гроші. Неможливість примусово позбавити цю особу права на частку майна (чи суттєве обмеження такої можливості) призводить до навіть кривавих прикладів фізичного впливу на співвласника.

Суттєвою перевагою вітчизняного ЦК є передбачений ст. 365 механізм припинення правана частку в майні, який необхідно тільки вітати та не допускати умоглядних мотивів у обмеженні її застосування.

 За ст. 252 Цивільного кодексу Російської Федерації (далі  — ЦК РФ), наприклад, можна застосувати аналогічний механізм тільки якщо співвласник сам звернеться з позовом про поділ майна в натурі. Але цей незговірливий власник не буде сам звертатися з подібною вимогою, якщо річ є неподільною, а він, наприклад, не може чи не бажає встановлювати режим користуван ня річчю та не бажає отримати реальну вартість частки (а скористається своїм положенням співвласника для шантажу, що часто трапляється з колишнім подруж- жям). Інший співвласник опиняється в патовій ситуації та не може змінити status quo.

Стаття 365 ЦК використовується тільки у виняткових випад ках, коли співвласники не знайшли інших виходів із ситуації (наприклад, домовленість сторін про виділ частки чи встановлення режиму спільного використання речі).

 Верховний Суд України у своїх рішеннях підкреслював, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинене, але за умови, що така шкода не буде істотною і саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову. Адже саме ця умова не дасть можливості несправедливо позбавити права на частку. В кожному разі саме вона не дасть можливості застосувати норму ст. 365 ЦК, якщо річ є подільною, частка — значною та може бути виділена в натурі. Якщо ж існують інші можливості, окрім примусового позбавлення права на частку співвласника, саме остання умова, указана в ст. 365 ЦК, заблокує її застосування.