Дострокове звільнення довічно ув’язнених призведе до зростання злочинності та чергової дискредитації суддів

Не встигла юридична спільнота остаточно розтлумачити положення закону «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» (№838-VIII), як законодавець підготував чергове випробування. Цього разу народні депутати планують прописати можливість заміни довічного ув’язнення більш м’яким покаранням. Щоправда, не врахувавши ні ряду кримінально-правових принципів, ні реального стану організації відбування покарання особами, що засуджені до довічного позбавлення волі, та без попереднього аналізу можливого впливу на криміногенну ситуацію в країні.




Знайшли крайнього

Всі прорахунки органів законодавчої влади суспільство не без «допомоги» ЗМІ покладає виключно на суддів. Адже саме за їхнім підписом ці норми втілюються в життя. Зазвичай пересічний громадянин не цікавиться законодавчим процесом, сподіваючись на його високий фаховий рівень. Натомість наслідки застосування тієї чи іншої норми споглядають всі без винятку, надаючи «експертні» висновки. Так, навіть дострокове звільнення окремих публічних осіб, які скористалися положеннями закону №838-VIII, громадяни пов’язують, на жаль, саме з корупційною складовою в судах, не усвідомлюючи безальтернативності становища суддів в прийнятті відповідного рішення.

Підвищення рівня криміногенної ситуації, спричинене достроковим звільненням значної кількості засуджених, є також вочевидь неминучим.

Саме тому народні депутати зареєстрували законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання)» (№4032). Ініціатива має унеможливити застосування норм закону №838-VIII до осіб, засуджених за скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів. Але через тривалість законодавчого процесу в Україні можна впевнено стверджувати, що переважна більшість засуджених скористаються можливістю достроково вийти на волю. Негативні ж наслідки цього тінню впадуть на судову систему.

Ще більшого випробування слід чекати суддям в разі ухвалення проекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням» (№2292). Дійсно, юристи постійно порушують питання гуманізації окремих норм кримінального

законодавства щодо застосування довічного позбавлення волі. Проте особливої актуальності воно набуло після висловлення позиції Європейським судом з прав людини в рішенні «Ласло Маг’яр проти Угорщини» від 20.05.2014. Це рішення віддзеркалює наявну в Україні систему звільнення довічно ув’язнених осіб, яка вочевидь не узгоджується з вимогами ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через відсутність «реальної перспективи звільнення».

Загальна практика

У більшості країн, де застосовується покарання у вигляді довічного позбавлення волі, існують механізми перегляду вироку після відбування певного мінімального періоду, встановленого законом. Як зауважують фахівці, рішення про те, чи становить довічно ув’язнений загрозу для суспільства, завжди суперечливе. Одним із найбільш важливих кроків при визначенні ефективної політики щодо довічного позбавлення волі є розроблення справедливої, добре обміркованої та гуманної процедури, що дозволить

оцінити «готовність» того чи іншого засудженого до виходу на волю та повноцінного існування в соціумі.

Поспіх законодавця при прийнятті надзвичайно важливого закону, що регламентуватиме умовно-дострокове звільнення довічно ув’язнених, спричиняє певні неузгодженості, суперечності та очевидні загрози проекту.

Чинним КК передбачено лише 13 складів злочинів, за скоєння яких альтернативним до позбавлення волі на певний строк є основне покарання у вигляді довічного ув’язнення. Відповідно до ст.64 Кримінального кодексу довічне позбавлення волі є найтяжчим видом покарання, що може застосовуватися лише за скоєння особливо тяжких злочинів і у випадках, які спеціально передбачені в санкціях 11 статей «Особливої частини» кодексу.

До таких злочинів законодавець, зокрема, відносить:

• посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, якщо такі дії призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків;

• умисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин;

• терористичний акт, що призвів до загибелі людини;

• порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством;

• застосування зброї масового знищення, якщо таке діяння спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.

В перелічених санкціях КК довічне позбавлення волі передбачено як альтернативна міра покарання і застосовується лише в тих випадках, якщо суд не визнає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Про таку неможливість може свідчити високий рівень небезпеки фактично вчиненого діяння, наявність виняткових надзвичайних обставин, сукупність інших обтяжуючих покарання обставин або характеристика злочинця, в якій зазначено про потяг до злочинного життя. Чітко встановлених та регламентованих критеріїв, за яких «суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк», у чинному законодавстві не

визначено, що не дає вичерпного переліку підстав для застосування судом альтернативи у виборі міри покарання.

З огляду на це вбачається, що застосування до засуджених, які скоїли особливо тяжкі злочини та яким було призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким не тільки порушуватиме один з основних кримінально-правових принципів — відповідність покарання рівню суспільної небезпеки скоєного злочину, а й може призвести до рецидиву з боку звільнених осіб.

Шлях виправлення

Питання реформування пенітенціарної системи України є одним з ключових і невідкладних, тісно пов’язане з можливістю та доцільністю застосування до довічно ув’язнених умовно-дострокового звільнення. Сліпо порівнюючи досвід Заходу, ми забуваємо, що європейці сприймають засуджених як людей, котрі можуть стати на шлях виправлення

(перевиховатися) та рано чи пізно вийдуть на волю. І в їхніх інтересах зробити все можливе, щоб життя в тюрмах не відрізнялося від життя на волі, а відбування покарання визначалось виключно з позиції індивідуального підходу до кожного засудженого.

Так, у Великій Британії перші 2 роки з «довічниками» вивчають і розробляють поетапний план відбування покарання, з фіксацією результатів, яких необхідно для цього досягти. Наші ж реалії свідчать про зворотне, але це вже інша, не менш актуальна тема.

Відповідно до ч.2 ст.81 КК умовно-дострокове звільнення «може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення». Кримінально-виконавчий кодекс визначає виправлення як «процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки». Тобто йдеться про психологічну характеристику, встановити яку на практиці за сучасних умов відбування

покарання «довічниками» абсолютно неможливо.

Проблема в тому, що відповідальність за остаточне рішення ляже на плечі суддів, які будуть приймати його виключно на підставі матеріалів, наданих Державною пенітенціарною службою. Фактично, маючи на меті скорочення чисельності засуджених та зниження навантаження на держбюджет, законодавці можуть створити умови, несумісні з гарантуванням безпеки в суспільстві. Більше того, комплексний аналіз запропонованих змін до стст.81, 82 та 87 КК свідчить про те, що у разі їх прийняття може скластися ситуація, за якої чимало осіб, засуджених за скоєння особливо тяжких злочинів до довічного позбавлення волі, фактично відбуватимуть таке ж покарання, як і особи, котрі вчинили менш суспільно небезпечні діяння. І це навряд чи можна визнати справедливим.

Після того як Верховна Рада підтримала проект №2292, Президент повернув його до парламенту, висловивши низку зауважень, зокрема й щодо порушення документом одного з основних

кримінально-правових принципів — відповідності покарання рівню суспільної небезпеки скоєного злочину. Проте, незважаючи на вето та висновки експертного управління апарату Президента, проект повторно готується до розгляду в парламенті. За таких обставин залишається лише сподіватися, що у разі ухвалення документа в запропонованому вигляді суди знову не опиняться «в зеніті» невдоволення суспільства через прийняття безальтернативних рішень, які можуть мати негативні наслідки.